Тіна Гальянова - Ходіння Туди і Назад

От і цього разу, щойно Оленка гепнулася біля мене на стілець, я різко крутнула голову в її бік і відчула, що навколо все попливло й ніби вкрилося туманом.

Вона щось скоромовкою казала, махала перед очима якоюсь книжкою (мабуть, збіркою котрогось із запрошених на зустріч поетів), та я вже була далеко звідси, у своєму захмарному світі.

Не знаю, як можна було не зауважити мого стану, та дівчині це вдалося, чи просто вона тактовно вдала, що не помічає. Я помітила, що за столики сідають двоє незнайомих мені людей, чоловік років тридцяти і трохи молодша жінка, а також модератор заходу, місцевий епатажний поет Георг Рихліцький.

Власне, він був звичайним Георгієм, а знайомі називали його просто Жориком. У цьому відчувалася поблажлива іронія, і не даремно. Чолов’яга, що його творчість нічим особливо не вирізнялася, намагався здобути собі популярність усілякими дивакуватими вибриками. Участь у різноманітних непевних акціях, зібраннях, зв’язок з опальними письменниками − це те, до чого завжди прагнув Георг. От і зараз хто б сумнівався, що саме він стане модератором заходу, присвяченого еротиці в поезії.

І чого мене потягло до Книгарні? Я ж ніколи не цікавилася еротикою, ба більше − вважала, що до неї письменники вдаються, коли не можуть нічим іншим захопити читача. До того ж мені потрібно було набратися сил перед суботньою зустріччю з Лісовим. А тут маєш − сиджу, як дурепа, серед купки вже немолодих збоченців (до речі, помітила тенденцію, що досягши певного критичного віку, чоловіки-поети починали завзято занурюватися в усілякі непристойності; мабуть, те, чого бракувало в житті, вони намагалися втілити в мистецтві), кліпаю очима й намагаюся вловити бодай щось, та свинцева голова невтомно хилиться додолу.

Запрошені гості, чоловік і жінка, що їхніх імен я не запам’ятала, саме почали про щось захоплено сперечатися, аж раптом вхідні двері Книгарні відчинилися і, розстібаючи на ходу синій шкіряний плащ, до стільців попрямувала висока дівчина. Усі погляди вмить повернулися в її бік, і на секунду відвідувачка знітилася. Але, швидко оговтавшись, сіла в останньому ряду біля самого проходу.

Я впізнала її ще до того, як Оленка штурхнула мене в бік і почала екзальтовано шепотіти на вухо:

− Ой, так це ж Таміргазіна. Я її так люблю! Ти читала її «Подорож до Країни»?

«Читала? Ха! Та я ж писала її!» − мало не прохопилося в мене, проте я вчасно стрималася.

У голові вже трохи посвітлішало, тому я досить чітко чула всі схвальні слова, що лилися з Оленчиних уст на адресу мого колишнього реципієнта.

− Неймовірна книжка. Я перечитувала її кілька разів і щоразу знаходила щось нове. Я постійно до неї повертаюся. Часом, входячи в якийсь особливий стан піднесення, беру «Подорож до Країни», розгортаю на будь-якій сторінці й починаю читати. На мене тоді сходить неймовірна гама різноманітних почуттів, до того ж щоразу нових…

О, я її розуміла. Бо саме в такому стані й писала книжку. З розмови я збагнула, що Оленка налаштована після зустрічі обов’язково перехопити Таміргазіну, довго мучити її запитаннями й мордувати власними враженнями.

Так, це була вона − моя давня знайома. Знайома? Яке там. Я лише кілька разів у житті її бачила. Перший − на презентації книжки. То був єдиний раз, коли ми поспілкувалися. Хоч це теж дуже гучно сказано. Я попросила автограф, подякувала, а вона сказала: «Прошу». Потім я ще зо два рази перетиналась із нею у Книгарні на якихось зустрічах, які дівчина відвідувала вкрай рідко. Вона, на відміну від мене, була, певно, дуже заклопотана. І якщо її я помічала завжди, то мене вона точно не пам’ятала, незважаючи на мій досить нетиповий вигляд, що відразу всім упадав в око.

Оце й уся історія наших зустрічей. Проте я стежила за життям свої реципієнтки. Читала про неї статті в газетах, журналах, дивилася інтерв’ю для телебачення, переглядала її особисту сторінку в Інтернеті. Після виходу «Подорожі до Країни» Тетяна стала дуже популярною й інформація про неї сипалася звідусіль.

І якщо спочатку про дівчину казали лише як про талановиту авторку вдалої комерційної книжки, то згодом вона стала ще й активною громадською діячкою. Інтернет просто ряснів її світлинами та вдалими висловлюваннями на ТБ. От Танюша в компанії учасників руху захисту тварин годує собак у притулку; а ось вона вже підкорює вершини Карпатських гір у товаристві відомих українців; он де дівчина продає на інтернет-аукціоні вечерю із собою коханою, гроші від якої мають піти на придбання дорогого обладнання для новоствореної клініки; а там уже Таміргазіна гостро висловлюється про письменників-плагіаторів на одному з державних телеканалів…

Так, вона стала дуже популярна. І я впіймала себе на тому, що мене це дратує. Чому з нею так панькаються? Бо написала з біса гарний роман? Але ж це я його написала! Я! Та кому про це розповіси? Кому доведеш? І хоч у самій книжці й була відповідь на це питання, проте ніхто й припустити не міг, що це правда. Саме так і було задумано. Так вирішили я і нічгородці − треба розповісти про Країну, не видавши її.

Але річ у тім, що мені почало здаватися, ніби Тані приділяють аж надто багато уваги, як на автора лише однієї книжки. А я ж знала, що більше вона й не напише. І спершу, коли не було ще такого ажіотажу навколо неї, навіть співчувала дівчині, бо думала, що з часом, не підкріплюючи свого імені новими творами, вона просто зникне з поля зору читачів, і хтозна, як це на ній позначиться. Та дівчина не поспішала нікуди зникати. І хоча з моменту виходу «Подорожі…» минуло чимало часу, письменниця залишалася популярною. Своєю активною громадянською позицією вона лише посилювала інтерес до моєї (маю право так казати!) книжки, тому її весь час перевидавали щораз більшими тиражами, а ще перекладали іншими мовами. І хтозна, можливо, десь уже витала в повітрі ідея екранізації…

Тому я злилася. Чи заздрила? Складно сказати, але так і є. Плоди моєї праці пожинала зовсім невідома мені людина, а я, хвора, покалічена, нікому не потрібна, не могла написати й рядочка. Звісно, багато чого залежало від самої Тетяни. Можливо, книжка стала лише поштовхом до її популярності, і якби сама по собі вона не була такою активною, енергійною, то відразу б затушувалася й зникла з поля зору всіх своїх шанувальників. Та мені від того не легшало. Мені не так